Додому Полiтика Тарас Возняк: «На пункті перетину «Шегині», на західному кордоні України, Путін відкрив...

Тарас Возняк: «На пункті перетину «Шегині», на західному кордоні України, Путін відкрив другий фронт»

15
0
Тарас Возняк: «На

Український культуролог, політолог, головний редактор i засновник незалежного культурологічного журналу «Ї» Тарас Возняк поділився на шпальтах видання роздумами щодо так званого прикордонного скандалу i його наслідків для держави

«ФАКТИ» пропонують читачам ознайомитися з ними. Те, що сталося на пункті перетину кордону «Шегині», ще недооцінили. Це не чергова мізансцена маппет-шоу українського політикуму: давши громадянство — призупинив громадянство, а наступний щабель деградації Української держави.

За Міхо України не бачать…

*Тарас Возняк Таких щаблів униз — у напрямку хаосу i колапсу — Українська держава подолала вже не один. Це i «приватизація» держави олігархами наприкінці 90-х.

Виходу не видно. Це i практично капітуляція i держави, i, що головне, народу перед всюдисущою корупцією та її наслідком — хабарництвом. Виходу не видно.

Це i «усамостійнення» судової гілки влади в напрямку того самого безмежного «бєзпрєдєла». Виходу не видно. Це практична капітуляція Української держави перед анексією Криму. Порушення табу — територіальна цілісність держави.

Табу порушено на півдні. Виходу не видно.

Це непослідовність i, як результат, безпомічність Української держави перед державним рекетом режиму Путіна на окупованій частині Донбасу. Вихід примарний, бо особиста частка Путіна намертво прив’язана до пов’язана долі цього ОРДЛО. А виглядає на те, що він як президент ще переживе більшість фігурантів українського політичного шапіто.

Закріплено порушення табу — територіальної цілісності на континентальній Україні, на сході. Це i, принаймні часткова, відмова від політичної суб’єкта єктності України, колі, при ледь не повній пасивності українського політичного класу, що складається з олігархату та його ставлеників, її долю вирішують треті держави — навіть, якщо їх i вважати союзниками, що не завжди є фактом доконаним. 10 вересня 2017 року на пункті перетину «Шегині» український політичний проект зазнав наступної катастрофи. На пункті перетину «Шегині» на західному кордоні України Путін відкрив Другий фронт. Цей Другий фронт має два виміри: внутрішній i зовнішній. Внутрішній Другий путінський фронт вже давно окреслений для людей, що не лише вірять українським телеканалам, яких за три роки війни знову м’яка яко опанував тієї самий Путін та пострегіонали. Другий путінський фронт — це та клієнтела, яку він кинувши 10 вересня на прорив кордону у «Шегинях». Якщо добре придивитися до головних фігурантів справи, то вони діляться на дві категорії. Перша категорія — це давні ефективні i вірні союзники Путіна, найяскравішим з яких, звісно, є пані Юлія Тимошенко. Є ще ряд дрібнішої агентури з депутатськими мандатами i без них, але з політичними амбіціями мікролідерів. Друга категорія — це політичний «витратний матеріал» — починаючи з шаліючого у лезгінці Міхеїла Саакашвілі i різного роду політичних підбігайлів та лузерів, які гадають вимантити в когось копієчку. А деякі попідбігали просто по нєдомислію. Хоч вдають з себе якихось лідерів. Ну не дав Бог убогим. Для Путіна всі ці діячі — тієї самий «витратний матеріал». Очевидно, Владіміра Владіміровіча таки загнали в дипломатичний та геополітичний глухій кут, що він не лише забезпечує північнокорейців ракетною та атомну технікою, але й кинувши під танк свою чи не останню клієнтуру в Україні. Найцікавішим персонажем тут, звісно, є не Міхеїл Саакашвілі, а та тінь, яка за ним стояла, — ну, звісно ж, Юлія Тимошенко.

Гарячий грузин у своїй лезгінці начисто забув, як, хіхікаючи разом з Путіним, вона ладна була закрити гордого Міхо в путінському собачатнику. Дивна амнезія. Альо Кавказ — справа для нас темна. Однак мене повсякчас дивує не амнезія Міхо, а амнезія нашого білого та пухнастого народу. Всі давно забули, хто підписував у Москві кабальні для України газові угоди 2008-2009 рр., які на десятиліття дали можливість Путіну не лише висмоктувати з України всі ресурси, а ще й ефективно зв’язку язувати будь-які самостійницькі порухи України.

Тимошенко i Путін, звісно.

Але… Ніхто цього, звісно, не пам’ятає.

Всі давно забули саботаж Юлією Тимошенко як прем’єр-міністром зусиль України по отриманню плану на здобуття членства в НАТО — просто цирки влаштовувала на догоду Путіну — i добилися, разом з європейськими політичними сліпцями на саміті НАТО у Бухаресті таки не дали Україні та Грузії перспективи на здобуття членства в НАТО. Як результат — війна i окупація у Грузії в 2008 році та в Україні в 2014 році. Якщо Україна і мала якісь шанси отримати План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) на саміті альянсу в Бухаресті у квітні 2008 року, після візиту Юлії Тимошенко до Брюсселя вони розтанули остаточно. Роль Юлії Тимошенко в історії розвитку відносин України з НАТО мало чим відрізняється від ролі Віктора Януковича, який відвідав штаб-квартиру Альянсу восени 2006 року i зірвав отримання Україною ПДЧ на саміті в Ризі.

Ніхто цього, звісно, не пам’ятає.

Вже майже забули роль Тимошенко на засіданні РНБО, коли буквально щохвилинно вирішувалася доля Криму.

Юлія Тимошенко на засіданні РНБО в лютому 2014 року заявила, що Україна не повинна повторити помилки екс-президента Грузії Міхеїла Саакашвілі: «Ми не маємо права повторювати його помилки.

Тому закликаю всіх i шкірного сім разів подумати перед тим, як зробити хоч один крок.

Жоден танк не повинен вийти з казарми, жоден солдат не повинен підняти зброю, бо це означатиме програш.

Ніякого воєнного стану й активізації наших військ! Ми маємо стати найбільш мирною нацією, просто поводитися, як голуби миру…» Про це йдеться на сторінках стенограми засідання РНБО. За руки тримала, щоб не дай Бог хто не стрілив — бо стріляти малі навіть не на Донбасі, а у Львові.

Голубка світу, одним словом.

Чи Путіна? Помилялася пані Тимошенко, чи працювала на Путіна? Думайте самі. I від тепер — прорив українського суверенітету з тилу. Через навчання «Захід-2017» у Білорусі ми боїмося за наш північний кордон, а російська клієнтела та підбігаючі за ними політичні дурні влупили по неньці з Заходу.

Тім, що Путін зробив 10 вересня 2017 року, він дає сигнал не лише про те, що Україна таки дійсно держава, що не відбулася, що він може чинити на її території все, що захоче: підривати чи викрадати кого захоче, організовувати будь-які бунт, оптом на третьому році війни з Росією купувати цілі політичні сили та ЗМІ.

10 вересня Путін підкріпив свою пропозицію розчленувати Україну. Порушення суверенітету з Заходу створило прецедент. Розчленування України зі Сходу він розпочав у 2014 році. Неодноразово запрошував за обідній стіл Угорщину, Румунію, Словаччину i навіть Польщу — відкрайте, мовляв, i собі по шматочку. Ті, звісно, відмовлялися. Бо ж ЄС i т.

д.

Невдобно… Однак у деяких з них зовсім не маргінальними є сили, які не проти скористатися з такої щедрої пропозиції Владіміра Владіміровича. Можливо, перспективи. Тоді, коли клієнтура Путіна разом з політичними недоумками доведуть державу до колапсу. I тоді, звісно, хтось же ж буде змушений, не подумайте, що по своїй волі, лише з огляду на гуманітарну катастрофу в Україні, взяти на себе політичну i адміністративну (військово-адміністративну) відповідальність за шматки держави, що розпадається.

Нічого особистого — чистий гуманізм i миротворчість. I тоді й про мови викладання в школах не потрібно буде турбуватися. Мови будуть правильні. I ще — про московську клієнтелу.

Не подумайте, що вони їздять до Москви на Луб’янка янку розписуватися у відомості про зарплату.

Частина з них, лідери, отримують своє у формі політичних дивідендів — права на здійснення влади=грабунок тієї чи іншої країни. Частину тримають за горло компроматом. Чи тримають i тим, i тим. Досить було подивитися на обличчя тих попутчиків, що супроводжували Міхо i на кордоні, i потім в Одессе «тайній вечері» у готелі «Леополіс».

Вираз страху з них не сходивши.

Хто не повний ідіот, тієї зрозумів, що сів у сани, i сани полетіли, не зупиниш — i, що головне, сани не ті! Путінські! З чим їх i вітаю… А ще є й корисні ідіоти, які сповідують під наглядом прямої московської агентури націоналізм, комунізм, православіє чи грекокатолицизм — будь-що. Головне, щоб погоничі цього стада, як на «Шегинях», гнали його у правильному напрямку.

До корисних я відніс би i нашого славного Міхо — його використали в темну, та ще й хто! А він i радій. Головне, щоб гарно виглядати у цій вбивчій для України, та й собі лезгінці.

Ну що поробиш — азартний хлопець. I бездумний… Хоча я б з дамочкою, яка хіхікала разом з Путіним, коли він «їв свою краватку», я б не возився вздовж кордону. Бо ж «кине». I «кинула». А дехто просто «влип» у цю історію. Це, вважаю, ще щасливці. Як на мене, то найбільше дивідендів, попри Путіна, 10 вересня 2017 року здобула Юлія Тимошенко. Тому що для неї, чим гірше буде в Україні — не на словах, а насправді, — тим більше у неї шансів опанувати країною. I останнє — а що ж маємо з іншого боку? Владу? Порошенка? В даному випадку владу=Порошенка Путін з Юлією таки переграли. Вони змусили їх реагувати. Не вести гру, як він гадав, а вестися на гру. I тут у мене є багато запитань до тих, хто формує порядок денний української політики та неначе радить йому. 10 вересня 2017 вони зазнали поразки. А про ті, як Саакашвілі програв, то й говорити, здається, не варто. Про те, що Україна програла …

Таким чином i засвітилася путінська клієнтела. Перечислювати поіменно кинутих Путіним у топку російського паровоза не буду. Передивіться кадрі цієї провокації — там всі є.

Общеє построєніє, так бі мовити… Але українському народові не до того.

Час копати картоплю.

На фото в заголовку: 10 вересня 2017 року.

Пункт пропуску «Шегині».

Фото EPA/UPG .

Поділитися

ВАШ КОМЕНТАР

Будь-ласка введіть Ваш коментар!
Please enter your name here